Філософія



Меню

Реклама
Схожі статті:

Популярні записи

  • игратть бесплатно abandoned college porno ;sell good cvv

  • Вчення Г. Сковороди про людину

    Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди 1722 - 1794 займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна, особливо цікавим видається його вчення про людину та її місце на цьому світі.

    Перед тим як безпосередньо розглядати вчення Сковороди про людину, хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато з поглядів Сковороди про людину, сформовані саме протягом тривалого життєвого і філософського досвіду.

    Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі старця - бродячого філософа-наставника.

    Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років з перервами він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії викладав поетику, а потім в Харківському колегіумі читав курс лекцій по етиці. З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс християнської гречності, концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.

    Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.

    Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною спорожненістю.

    Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди яка потім відбилася і на характері його філософського вчення полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.

    Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.

    Що стосується вчення про людину, то Сковорода прославляє людину малих бажань і обмежені матеріальні потреби. Вже в байках звучить один з його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей.

    Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа цієї системи полягає в існуванні двох натур і трьох світів. Розшифровка існування двох натур слідує безпосередньо з трактату Про Бога: …Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. . у стародавніх [людей] Бог звався розум всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. . Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. ….

    Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого - вищу всіх причин причину, внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з основних питань в філософській системі Сковороди.

    Розберемо тепер, що ж переховується під існуванням трьох світів, кожний з яких також володіє двома натурами - видимою і невидимою.

    Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна осягнути таємні пружини розвитку всього Всесвіту. При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.

    Другим з трьох світів є малий світ - мікрокосм - світ людини. Звернемося до трактату під назвою Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе. У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб - Друга - задається питання з подальшою на нього відповіддю: …А що ж таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. .вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині. ….

    Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина - її витвір, - пізнаючи Бога - пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу.

    Дуже тонким моментом у вченні Сковороди про людину є той факт, що він не зв'язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби.

    Ця думка особливо яскраво виражена в Притчі, названій Еродій:

    …Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,

    Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.

    Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,

    На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.

    Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,

    Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі. ….

    Що ж до щастя, то як буде показано нижче, воно пов'язане не із задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці.

    Існуючий же світ Сковорода характеризував в одному трактаті як: світ є бенкет скажених, торжище що хитаються, море що хвилюються, пекло що мучаться, а в іншому, як: світ є море що топляться, країна є виразкою прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних, піч, роспаляюча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п'яно-навіжених, і не протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в безодню грядущі.

    Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв'язує не із зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини. Взагалі науку про людину Сковорода вважає вищою з всіх наук. Людське щастя він розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії Сковороди слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається через взаємодію з певним виглядом праці. Тема спорідненої праці - ця одна з самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть значення людського буття.

    Третім - з існуючих трьох світів - є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією.

    Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді, коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми природними схильностями.

    У філософському вченні про сама важлива для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. У Сковороди щастя людини не зв'язується з все більш повнішим задовольнянням її потреб.

    У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: …Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. … - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою Ікона Алкивіадська. Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську природу від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому не жити краще, а бути краще. Прагнення бути краще він зв'язував з поняттям чистої совісті: краще годину чесно жити, чим поганить цілий день.

    Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть чесного життя і чистої совісті. Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення як суспільство вважає сьогодні, а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення споріднена. Розділення людей, що займаються спорідненою і неспорідненою працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства. Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - споріднена праця. Праця ж неспоріднена - джерело деградації і людини, і людського суспільства.

    Сучасна екологічна криза - це свідчення того, що людство займається в основному неспорідненою працею і ще не усвідомило роль спорідненої праці, пов'язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною своїх природних здібностей - своєї функції в природі, можна перейти на перспективну траєкторію розвитку.

    Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій мірі не від того, що люди уміють робити, а від того, на що направлена їх діяльність.

    Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Можна однозначно стверджувати, що всі грані філософії Сковороди спираються на загальний центральний стержень, що розглядає проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.